Попри спроби дослідників ХХ століття виголосити «смерть автора», він, як і раніше, в центрі уваги філософії творчості. Автор продовжує провокувати, дивувати, захоплювати, викликати обурення та інтригувати плодами своєї праці. Змінились знаряддя творчості: поряд із пензлем та пером з’явились фото- та відеокамери, новітні пристрої та технології. Іншим став предмет творчості: будівельним матеріалом нової доби виступає безмежне поле інформації та багатовікові здобутки цивілізації. Але постать автора залишилась такою ж міфічною та незбагненною для культурологів, філософів, мистецтвознавців, як і магічна царина творчості.
Проблема авторства виникла в той момент, коли постало питання: «Хто говорить?». На зміну невідомим авторам сивої давнини, колективному авторству в фольклорі приходить індивідуальне творче начало, яке вперше виявляє себе в давньогрецькій культурі. Завдяки цьому праці натурфілософів дійшли до нас з посиланням на авторів. Розуміння ролі автора в творі еволюціонує від теологічного у середньовіччі , де авторська воля нівелюється божественним провидінням, до нинішнього – антропоцентричного, котре маніфестує авторство як онтологічну сутність людини.
Звернемось до витоків категорії автор. У перекладі з латини “autor” – фізична особа, творчою працею якої створено твір.
В словнику Брокгауза і Ефрона знаходимо: «Автор в широкому сенсі – це творець будь-якого літературного чи музичного твору, і взагалі, всякого витвору розуму, що втілений у мистецтві, відтворення і розповсюдження якого стороннім особам забороняється».
В Енциклопедії сучасної України, «автор є творцем художнього або публіцистичного твору, наукового дослідження, проекту, винаходу, вигадником, письменником, композитором, винуватцем чого-небудь». Також «автором твору може вважатися особа, вказана як автор на оригіналі або екземплярі твору, якщо відсутні докази того, що автором твору є інша особа».
В епоху Відродження, коли людина возвеличується як творча особистість, яка переймає креативні функції Бога, публіка вимагає підняти завісу над ім’ям автора. Її цікавить, хто автор картини, літературного твору, віршів, музики. Кількість культурних надбань переростає в нову якість, яка індикується авторством. Художні твори сприймаються тепер лише за наявності авторського начала. Зміст, статус та цінність їх залежить від того, як відповідають на питання: «Хто автор?». Епоха Відродження стверджує автора як самовияв особистості, проголошує авторське право, як своєрідну форму власності. Ім’я автора стає відомим завдяки розвитку засобів масової комунікації: розвитку транспортних засобів та друку. Винайдення друкарської машини дало можливість широким масам познайомитись з творчістю автора. Нова технологія розповсюдження інформації почала стимулювати, мотивувати автора здобути славу, стати відомим.
Визначення автора як індивіда, котрий несе повну відповідальність за створення унікального, оригінального продукту, вперше сформульовано у класицизмі. До цього часу автор сприймається як людина, що має певний набір професійних якостей. Філософським підґрунтям класицизму став раціоналізм, пов'язаний з абсолютизацією значення розуму. Науковці, філософи, літератори намагаються знайти основні закони та закономірності, котрі керують найвищою сферою людської діяльності – творчістю. Цим зумовлене жорстке регламентування мистецької діяльності у ту епоху. Авторська самостійність та ініціатива обмежені канонами, жанровими нормами та устеленими традиціями.
В романтизмі творчість спрямована на досягнення ідеалу, абсолюту. Саме тут виникло поняття «геніальності», яке міцно ввійшло в сучасну мову. Геніальність автора була визначена як здібність людини, що має природній виключний творчий талант, і здатна на справи, які настільки перевершують очікуваний результат, що часто це не вкладається в свідомості сучасників. Розуміння місця генія у творчості відкрило для автора можливість відхилитись від встановленої в творчості класицизму траєкторії, рухатися проти правил. Автор у романтизмі зневажливо ставиться до реального світу, адже, за словами І. Канта, «геній не підкорюється правилам, він їх творить».
Ця тенденція посилюється в модернізмі, де центральною цінністю в творчості стає внутрішній світ автора, його право без обмежень обирати способи самовираження. Автор протиставляє себе історії та традиції взагалі, відмовляючись від прийнятих норм та зразків. Починається гонитва за «новизною» як такою. Автор намагається завоювати простір і час майбутнього, не визнаючи жодних правил у цьому, відкритому для нього, просторі. Єдине його бажання - створити «нове».
Підсумуємо сказане: в книжній культурі постать автора поступово набуває визнання. На зміну стилістичним обмеженням та усталеності традицій приходить авторська воля та ініціатива. Стрижнем мистецтва стає не стиль і жанр, а сам автор. Особистість підноситься як самоцінність у всіх творчих виявах. Здійснення творчих практик стає можливим не від імені певної традиції чи соціальної ланки, а від власного імені. Творче «Я» автора, його думка і голос виявляються в творах як присутність. Особливо яскраво це відображається у літературі, де вже усталеними є вирази: «слова автора», «образ автора», «авторський погляд». За висловом Р.Барта «автор і понині володарює у підручниках з історії літератури, біографіях письменників, журнальних інтерв’ю та свідомості самих літераторів, які намагаються з’єднати свою особистість та творчість у вигляді інтимного щоденника». І досі ідею твору, його головну думку шукають в людині, яка його створила, начебто «через більш або менш прозору алегоричність вигадки щоразу «сповідується» голос однієї і тієї ж людини – автора». Та і в образотворчому мистецтві автор час від часу, а все ж вигляне у шпарину: то в образі служки, який змовницьки всміхається глядачеві, то у погляді самої мадонни, яка вже століття віддано береже загадку автора.
В літературознавстві категорія «образ автора» є провідною. Одним з перших цей термін ввів В.В. Виноградов, в роботах якого автор – це синтезуюча основа художнього тексту, концентроване втілення суті твору, те, що об’єднує всю систему мовних структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем і через нього є ідейно-стилістичним фокусом. М.М.Бахтін в своїй концепції автора підкреслює необхідність створення нової реальності, яка здатна до саморозвитку. При цьому мова сприймається як будівельний матеріал. Ф.Ніцше пропонує концепцію «самогубства автора» як переходу на новий якісний рівень.
Екзистенціалізм, який був культурним кліматом, атмосферою періоду між двома світовими війнами, а після Другої світової став просто модою, призвів до появи елітарного автора – автора-філософа, який відкриває привілейований канал самовиразу у мистецтві, закликає звернутись до самої суті, існування самої людини, окремої особистості. Окремої уваги заслуговують праці яскравого представника теологічного екзистенціалізму, М. О. Бердяєва. В своїх роботах він формулює погляд на особистість як на автора власної сутності. «Особистість – є творчість. Особистість творить себе протягом всього життя». Стверджується творча природа людини, її авторство як екзистенційна функція.
В 1969 році Леслі Фідлер у роботі «Перетинайте кордони, засипайте рови» виголошує автора подвійним агентом на шляху від елітарного до масового, сповіщаючи початок нового культурного етапу, відомого як постмодернізм. Стирання меж між елітарністю та масовістю сприяє поєднанню митця та і публіки. Автор знаходиться у двох площинах, у нього більше немає ні власної думки ні точки опори. Цей період знаменний тим, що деякі дослідники проголошують «смерть автора». Захоплення пошуками «нового» в практиках модернізму, неможливість створити щось «об’єктивно нове», «творча криза», розчарування вимагають переглянути бачення творчості та автора. В своїй роботі «Смерть автора» Р.Барт звертає увагу на будову авторського тексту як багатовимірного простору, де взаємодіють і сперечаються один з одним різні види письма, жоден з яких не є вихідним. Текст, наче витканий із цитат, які відсилають нас до тисяч культурних джерел. Внутрішня сутність, яку автор намагається передати, є вже готовим «словником», де слова пояснюються іншими словами і так до нескінченості. Подібну думку можна зустріти і у М. Фуко, який вважає, що маркер автора в сучасному письмі – це «багатоманітність його відсутності». Філософ наголошує, що таке письмо вільне від необхідності вираження, воно відсилає лише до самого себе. Естетична концепція «смерті автора» будується на відмові від ілюзії оригінальності, адже художній матеріал уже так чи інакше освоєно, а сам автор є «культурно заданим».
В постмодернізмі своєрідним фокусом тексту стає не автор, як стверджували до цих пір, а читач. Р.Барт декларує, що читач – це той простір, де фіксується все, текст набуває єдності не в походженні, а в призначенні, читач – той, що зводить воєдино всі штрихи, що складають текст. «Народження читача доводиться сплачувати смертю автора!» - виголошує Р.Барт, відкриваючи нову сторінку у співвідношенні автора і читача, тексту та аудиторії. Концепція «смерті автора», запропонована Р.Бартом, дозволяє інакше подивитись на дві речі: новизну як критерій творчості та відносини автора і читача, які вищевказана концепція зробила більш рівноправними.
М.Фуко намагається проаналізувати наслідки зникнення автора. На думку філософа, «смерть автора» викличе виникнення певних пустот, які проявляють певні авторські функції, дозволить визначити справжнє функціональне навантаження, яке несе на собі автор. З одного боку, завдяки концепції «смерті автора», стверджується рівноправне існування автора та реципієнта в творчості, де твір – це поле їх спільної діяльності. З іншого – таке вигнання призводить до розпорошення, хаосу та безвідповідальності у творчості. Це пояснює виникнення потреби звернутись до певного центру, навколо якого може кристалізуватись смисл творчості. «Автора!» - лунає серед гіпертекстуальності, анонімності та множинності сенсів і прочитань. Актуальною для сьогоднішнього розуміння категорії автор, можна вважати дефініцію Б. Кормана: «Автор – носій певної концепції, певного погляду на діяльність і суб’єкт, носій свідомості».
В 30-і роки ХХ століття починається осмислення впливу медіа на авторство, а також на форми авторства та його особливості в медіапросторі. Загалом усі дослідження можна розбити на три етапи: 30-60 роки (В.Беньямін, А.Астрюк, Ф.Трюффо та ін.), 60 – 90 роки (М. Маклюен, Е. Тоффлер, Деріда, Ж.Дельоз), дослідження теперішнього часу (М.Кастельс, У.Еко, Ж.Бодріяр, Н.Луман та ін.) Ця періодизація відповідає етапам розвитку медіа, і спричинена впливом (відповідно) кіно, телебачення та Інтернету на процеси та закономірності творчості.
Одними з перших в цій галузі стали В.Беньямін, Ф. Трюффо, А. Астрюк. Їх увага зосереджена на особливостях мистецтва в технічну еру. Теорія автора в кіно «le camera stilo» (камера як перо), яку висунули Ф.Трюффо і А.Астрюк, намагалася дати відповідь на питання про суб’єкт творчого процесу. Ототожнення камери і пера є повторенням вже відомої тези в літературознавстві, що автор є лише скриптором. Камера в кіно сама набуває функцій автора, сама створює фільм, тут і зараз. Здається, що такий підхід ілюструє страх людини втратити панівну роль в творчості, її лякливу настороженість до можливостей машини, які ще не до кінця вивчені. Адже засоби технічної репродукції досягли рівня, знаходячись на якому вони не лише почали перетворювати у свій об’єкт сукупність наявних творів мистецтва і найсерйознішим способом здійснювати вплив на публіку, але і зайняли самостійне місце серед видів художньої діяльності. Вальтер Беньямін наголошує на активній ролі техніки, яка розділяє з автором його функції, та на проблемах репродукування творів мистецтва. Вивчаючи феномен повторюваності, тиражу, дослідник вказує на такі наслідки: заміщення унікальності масовістю, зниження історичної цінності, авторитету твору через можливість його багаторазового тиражування; стирання межі між оригіналом та копією. Відтворюваність, дозволена засобами масової комунікації знецінює творчість автора. Поряд з цим В.Беньямін називає і позитивні фактори медіа, а саме, їх сприяння пізнанню. Таким чином, автор в медіатворчості створює і передає аудиторії певну картину світу.
Аналізуючи дослідження другої половини ХХ століття, слід звернути увагу на роботи М.Маклюена, який заслужено вважається гуру медіафілософії. Саме в його роботах концептуалізується ставлення до автора як до особистості, яка єдина може протистояти маніпуляціям медіа, подолати ефект зачарованості перед їх можливостями. М. Маклюен пропонує нове бачення глядача як автора у створенні певної реальності, що постає перед ним лише, як пунктир. Авторська функція глядача в медіакультурі полягає у демонтажі, декодуванні. Пізніше ці дослідження поглиблює в свої роботах Жан Бодріяр. Продовжуючи тему репродукування, він пропонує поділ медіапродуктів на симулякри трьох порядків: підробка, виробництво та симуляція. Критика віртуальної реальності Ж.Бодріяра кидає виклик підробленій тривимірній реальності, довершеній ілюзії, яка не залишила жодної «білої плями» для творчості особистості. Продовжуючи тему симулякрів, звернемо увагу на ставлення філософа до використання новітніх технологій для вдосконалення людиною власного тіла. В сучасному суспільстві, ті, хто користується послугами пластичної хірургії, не вважають корекцію фігури, обличчя, зміну статі втратою культурної ідентичності, а лише – набуттям нового, хоча і штучного, онтологічного статусу. Кожен сам стає імпресаріо власного образу. Людина стає автором власного життєвого шляху і всього, що на ньому відбувається.
Другий напрямок досліджень, який заслуговує на увагу, присвячений феномену доместифікації (приручення) медіа та впливу цього явища на постать автора в медіакультурі. Розвиток масмедіа спричинив їх появу у житлах пересічних громадян. Простота технологій використання медіазасобів та створення медіатекстів, спрямована виробниками на збільшення споживання, призвела до народження нової когорти авторів – аматорів, які самотужки опановують медіазасоби та царину медіатворчості. Явище масової медіатворчості – це явище нової доби медіа, коли кожен бажаючий може створити фільм за алгоритмом «Зроби Антоніоні сам!». Розширення творчих можливостей, з одного боку, створює спеціальну провокативну сферу, яка дозволяє аматору втілювати свої фантазії, з іншого – наводить на думку стосовно взаємодії свідомості в процесі творення з анонімними структурами, безмежним полем інформації.
Медіакультура обумовлює нові форми існування індивіда, особистості, автора та авторського «Я», вимагає їх дослідження з позицій філософії. Огляд останніх дисертаційних робіт вказує на зростання уваги до особистості автора в умовах медіакультури та медіатворчості. Їх тематика пов’язана з авторством у традиційних та новітніх медіа, взаємодією автора і читача в творчому процесі, специфікою авторства в інформаційному середовищі, а також двома абсолютно протилежними явищами: авторським правом та відкритим контентом.
Дослідження російських авторів (Р.І.Вилкова, М.Ю.Горохова, І.М.Дубини, Д.М.Струкова, І.І.Югай) та українських (К.О.Афанасьєвої, С.А.Дзіс, А.А.Карнака, С.М.Клейменової, А.М.Пастухова, М.В.Селіванова, О.І.Шустрової) вказують наступні специфічні ознаки авторства в медіапросторі.
По-перше, розширення змісту категорії «автор»: нині це може бути як одна особистість так і група людей, творча комунікація яких не обмежена часом і простором; віртуальна особистість, створена однією або декількома людьми чи навіть машиною.
По-друге, поліваріантність позицій автора в процесі творчості. Автор розглядається вже не тільки як особистість, але і як сукупність творчих принципів, які здійснюються в тексті; автор – ініціатор, провокатор творчого процесу, організатор поля творчої комунікації; автор – носій певної концепції, погляду на предмет; автор - інтерпретатор, «автор другого порядку»; автор - творець власного «Я», особистість, яка здійснює свій творчий шлях опанування реальності; автор – аматор або високий професіонал в галузі новітніх технологій.
По-третє, медіакультура та розвиток масової комунікації наклали свій відбиток на відносини між автором та аудиторією, а саме: творчість розглядається як рівноправний процес «суб’єкт – суб’єктної взаємодії» автора і читача; активне творче сприйняття медіа продукту вимагає від споживача декодування, демонтажу інформації; взаємодія автора і реципієнта відбувається на рівні перцепції (взаємодії ціннісних, смислових, світоглядних структур) через творчий продукт; кінцевий продукт творчого акту в медіапросторі конструюється аудиторією.
Як наслідок, місце автора в медіатворчості визначається такими особливостями: швидке розповсюдження творів через новітні комунікативні мережі; доступність творчих принципів та прийомів для багатьох авторів; відкритість авторства; колективність та масовість авторства; технічна та технологічна опосередкованість авторства в медіатворчості; інтегративність, розширення меж сприймання та зникнення меж між різними комунікативними каналами: «слухати книгу», «бачити музику», «музика в архітектурі»; синтетичність у освоєнні різних творчих засобів та технологій, в поєднанні яких автор знаходить нові засоби виразності; цифрова нерівність авторів; гедоністичний характер, включення у медіа творчість заради задоволення; знецінення творчих здобутків авторів через відтворюваність.
Новітні технології вивільняють час, змінюють творчий процес. Вони, по суті, відіграють роль «машини», яка є посередником між творцем та інформацією, з якої виникає творчий продукт. Ідея «машини» яка отримала новий розвиток зі зміною технологій, появою цифрової техніки, кардинально вплинула на розуміння творчості в епоху мас-медіа. Сучасний митець, який є продуктом нинішнього часу і простору, повинен володіти новітнім технічним та технологічним інструментарієм для реалізації творчих інтенцій в глобалізованій часо-просторовій системі, якою виступає медіапростір. Тільки так він може приборкати техногенного звіра і стати не лише старанним виконавцем алгоритмів, запропонованих «машиною», а справжнім автором.
Проникнення медіатехнологій у царину творчості збагачує мистецький арсенал автора, розширює можливості його комунікації з аудиторією та власним твором в новітньому креативному просторі. Використання Інтернет-середовища, соціальних сервісів web-2.0 для розповсюдження творів та інтенсифікації спілкування дозволяє уже через лічені хвилини відчути відгук на власну творчість. Використавши термін М.Маклюена, можна сказати, що автор отримує додаткових «розширень» з появою кожного нового засобу комунікації.
Рівень освіти, який зростає з кожним десятиліттям, розвиток творчих здібностей, які є необхідною якістю виживання у нових суспільних умовах, призводять до зростання кількості обдарованих, талановитих людей, які здатні реалізувати свої творчі здібності у створенні певних творчих продуктів. Авторство перестає бути привілеєм професіоналів.
Аналіз категорії Автор реалізується через такі акценти:
- ім’я автора не є таким самим як всі інші імена. Воно завжди пов’язане із його творчим здобутком, ідеологією, соціальним та культурним статусом. Ім’я автора виконує функцію класифікатора текстів, надає їм цінність та соціальний статус.
- автор нового часу – це ініціатор творчості, організатор поля для творчості. Він відкриває можливість використання певної технології для творчості. Доместифікація медіа та високий рівень інформаційної культури суспільства дозволяють кожному стати учасником творчого процесу в медіапросторі.
- поняття «автор» в медіакультурі поєднує в собі ознаки індивідуально-неповторної особистості творця і колективного мегаавтора як єдиного цілого, яке реалізує свої творчі задачі в тексті.
Творчість в медіакультурі – це активний рух назустріч творчих потенцій автора та активної творчої позиції аудиторії. Значне підвищення активності реципієнта вводить його всі сферу творчості як співавтора повідомлення. Відбувається безкінечне збільшення сенсів за рахунок активного діалогу автора і аудиторії. Це діалог зацікавлених співрозмовників який безкінечно поновлюється.
Автор в сучасній медіакультурі – це творець, автор в ідеальному розумінні, провокатор творчої активності аудиторії, орієнтований на встановлення особистісного контакту з аудиторією, яка має рівні права в процесі творчості та встановленні смислів. Це співавтор власного повідомлення, який розширює рамки індивідуального бачення. Автор – це суб’єкт творчої діяльності, результатом якої є твір особливого типу – медіатекст.
Особливість сучасних медіа орієнтована на оптимізацію відносин сучасного автора з аудиторією, що підсилює такі якості як дискурсивінсть, діалогічність та інтерактивність.
Розширення та поліваріантність категорії «автор» призводить до трансформацій у сферах, які можна віднести до творчої діяльності. Зі зміною освітньої парадигми, освіта сприймається як творчий шлях особистості до власного «Я». Людина, здатна до саморозвитку, виступає суб’єктом творчості, проектуючи власну траєкторію зростання, будує креативний простір, що максимально відповідає її потенціям. Вона набуває рис автора. Результатом колективної творчості авторів в освіті стає модернізація системи освіти. Перспективою подальшого дослідження є розкриття авторських позицій особистості в освітньому процесі.
Бутурліна О.В.
Комментариев нет:
Отправить комментарий